Зрадницький постріл пролунав пізнім вечором 8 серпня 1919 р. Це козак Матей, що спокусився на обіцяні більшовиками 7 мільйонів рублів, через вікно стріляв у свого отамана – відомого повстанського ватажка Дмитра Соколовського…
Матей був хоробрий і вірний козак. Не одну червону душу спрямував до пекла. Походив він із сусіднього до Горбулева села Пилиповичі, наполовину спаленого більшовицькими карателями. Здавалось, що після того, що зробили більшовики з його рідним селом, він до смерті буде мститися їм. Та ні, спокусився на 7 мільйонів… Важко таке зрозуміти…
За свідченням інженера Миколи Фещенка-Чопівського в 1919 р. під проводом Дмитра Соколовського було близько 8000 повстанців. Може, це й перебільшення, але отаман справді був енергійний і талановитий організатор. Чи не в кожному селі повіту сформував він козацькі сотні. Але всіх не мобілізовував – давав можливість селянам поратися на власному господарстві. Функціонував лише організаційний апарат, який у разі потреби міг за короткий час зібрати велику силу озброєного козацтва.
Від березня 1919 р. Дмитро Соколовський вперто бився проти більшовиків, розбивав червоні полки, “рвав зв’язки між ворожими військами”, руйнував залізничні колії… У боях повстанці здобули зброю, в тому числі гармати й кулемети. Ведучи бойові дії, Дмитро продовжував опікуватися горбулівською українською гімназією, яку заснувала його родина в 1917 р.
Коло Дмитра Соколовського згуртувалися свідомі українці – вчителі, випускники духовних семінарій та нижчих агрономічних шкіл, а також чи не всі провідники повіту часів Директорії, зокрема, комісар повіту Максим Середенко-Теліщенко; колишній український комендант Радомишля, пізніше командир повстанського відділу ім. Івана Мазепи Юлій Мордалевич, отаман Петро Філоненко, агрономи брати Кривоноси та інші. Штаб повстанців очолив батько братів-отаманів Тимофій, якому на той час виповнилося 67 років. Його найменша дочка, гімназистка Олександра (майбутня отаманша Маруся), виконувала роль зв’язкової. Серед повстанців перебував і старший син Тимофія Соколовського – Степан. Будучи священиком, він благословляв козаків на боротьбу за свободу рідного краю. Соколовські мали надзвичайний авторитет серед українського населення східної Волині та Полісся…
Трагедія сталася в горбулівській гімназії. Отаман у колі рідних, старшин та вчителів гімназії вечеряв. Перед одинадцятою вечора, коли ніхто не чекав, через відкрите вікно пролунав постріл. Отаман помер миттєво: куля влучила йому в голову. За хвилю зрадник – для гарантії – кинув гранату. Її вибухом було поранено в ногу брата отамана Василя.
Якби Матей з’явився та алярмову збірку, то, напевно, ніхто б не запідозрив його в зраді – адже він був довіреним козаком самого отамана. Та Матей втік і тим виказав себе…
Звістка про смерть отамана миттєво розлетілась по Київщині. Ніхто не хотів вірити, що Дмитра Соколовського вже немає, адже щойно перед тим прийшла вістка про його перемогу під Макаровим над трьома більшовицькими полками, що були кинуті на придушення селянського повстання. Народ святкував перемогу. І раптом…
Ось уривок із некрологу, який опублікувала газета “Трудова громада”:
“Втрата за втратою!.. Знову одержана сумна звістка. В ніч із 7-го на 8 серпня біжучого року… забито чесного борця за “Землю і Волю”, оборонця селянських прав, славнозвісного отамана повстанців Соколовського. Не в бою, а потайки – з-за угла – настигла нагла смерть отамана…
Родина Соколовських понесла великі жертви на вівтар визволення України. Ще весною загинув у бою з комуністами менший брат отамана (Олекса. – Ред.). Тепер настав його час!.. Отаман Соколовський належав до… українських соціалістів-революціонерів і до самої смерті чесно боровся з ворогом… Він ніколи не зраджував Батьківщині! Тяжка втрата для селянства…”
В листі до житомирського ватажка повстанців Колесника старшини штабу отамана Соколовського писали: “Немає вже батька!.. Ми тяжко сумуємо… Приходьте зі своїми козаками на похорон. Зробимо споминки любому… Перевернемо землю, знайдемо тих, що вбили, і тих, що послали на вбивство. Приходьте, душить наше тяжке лихо!”
Розпочався – за участю величезної кількості населення та багатьох священиків – величний похорон. Тіло отаманове лежало на лафеті гармати. Але позбавлені елементарної моралі більшовики обстріляли скорботну процесію з гармат і кулеметів (із боку с. Чайківки). Вони хотіли відбити тіло, щоб потім поглумитися над ним (до речі, глумління червоних окупантів над тілами вбитих отаманів було звичним явищем). І козаки змушені були розвернутися в бойову лаву. Ворога було відкинуто.
Тіло ж отамана таємно поховали на цвинтарі села Корчівки.
Брата на посаді отамана заступив Василь Соколовський. Вже через тиждень він здобув Радомишль. Люто помстилися повстанці за смерть Дмитра Соколовського. Свідок Сергієнко зазначав, що до ноги було винищено залогу міста і московська частина, що прибула для придушення постання: “Ні одного москаля не лишилося живого, кожний дістав те, що заслужив, вулиці (Радомишля) були вкриті московським трупом. Отак повстанці вміли воювати…” Більшовицькі історики також не оминули цієї події. Ось як вони писали: “В Радомышле зверствовала банда Соколовского, на счету которой убитых и замученых свыше тысячи человек”. Може, хто й уцілів під час цих кривавих жнив, все ж, очевидно, що в Радомишлі в серпні 1919 р. достобіса загинуло москалів та їхніх попихачів.
Соколовські подарувала Батьківщині четверо отаманів: Олексу, Дмитра, Василя і Олександру (Марусю). Та хоч родина Соколовських винятково багато зробила для нашої Батьківщини, все ж навіть у Горбулеві немає вулиці їхнього імені. Та головне, що народна пам’ять про них не вивітрилась: й досі жителі навколишніх сіл вперто називають Горбулів Соколівщиною, а селян Горбулевого – соколовцями. Радіє серце, що живуть у Горбулевому нащадки славного українського роду. Нехай цей соколиний рід не переривається. Хай Соколовські подарують Україні нових героїв – будівничих Української держави!
Роман КОВАЛЬ
Джерела
Коваль Р. Родина отаманів Соколовських. Повернення отаманів Гайдамацького краю. – Київ, 2001. – С. 145 – 148.
Маймескулов Л., Рогожин А., Сташис В. Всеукраинская Чрезвычайная Комиссия (1918 – 1922). – Харків, 1971.
Сергієнко. Спогад // Українська господарська академія в м. Подебради. Бібліотека. Збірник “Спогади студентів”. – ЦДАВО України. – Ф. 3795 с. – Оп. 5. Спр. 78. – С. 137 – 142 зв.
Трудова громада. – №42. – 1919 р. – 21 серпня.
Фещенко-Чопівський М. Мотовилівка в 1919 році (Жмуток спогадів). За державність. Матеріали до Історії Війська українського. – Збірник 11. – Торонто: Український воєнно-історичний інститут, 1966. – С. 172.
На світлині – Дмитро Соколовський сидить.
#НезборимаНація
#ІсторичнийКлубХолоднийЯр
Книги Романа Коваля: http://otamania.in.ua
#РоманКоваль
#ВизвольніЗмагання
Книги Романа Коваля: http://otamania.in.ua
Передплачуйте газету “Незборима нація” – 33545.
Ціна на півроку – 132 грн.
Приєднайте нового передплатника “Незборимої нації”.