23 серпня 1870 р. у м. Таращі, тепер Київської обл., народився Володимир СІКЕВИЧ, командир 3-го Гайдамацького полку, командир Слов’янської групи Запорозького корпусу, військовий аташе в Угорщині, посол уряду УНР в Угорщині, генерал-хорунжий Армії УНР, автор спогадів про Визвольну боротьбу. Визволитель Донбасу і Слобожанщини.
Пропонуємо вашій увазі спогад Володимира Сікевича з майбутньої книги Романа Коваля і Юрія Юзича “Діти у Визвольній війні. 1914 – 1920-ті рр. Історії, життєписи, спогади, документи”.
Маленький Гриць, герой України
Спогад генерала-хорунжого Армії УНР Володимира Сікевича – про дитину-вояка, уродженця Гуцульщини, який загинув у січневих боях 1918 року за Київ. У січні Сікевич був одним із добровольців, що увійшли до складу Гайдамацького коша Слобідської України, який боронив Київ. Навесні 1918 р. Володимир Сікевич повернув Україні Донбас, вибивши відтіля московських окупантів.
Січень 1918 року. Ревуть гранати над Києвом. Стогне земля від стрілянини великих гармат. Свистять на всі боки кулі, як ті бджоли…
На Печерську йде завзятий бій між москалями, які під керівництвом жидівки [Євгенії] Бош підняли повстання проти Центральної Ради, і військами Української Держави (Української Народної Республіки. – Ред.), на чолі яких іде Слобідський курінь під проводом [Симона] Петлюри.
Головною точкою бою є арсенал, як одиноке джерело, звідкіль можна дістати муніцію. І тому як одні, так і другі вислали туди свої найкращі сили. І там іде завзятий бій.
Вже кілька разів українські війська переходили в цім куточку в наступ і з великими втратами відходили. Тоді Петлюра дав наказ стягнути до Царського саду всі війська зо всього Києва і перейти в рішучу офензиву (наступ. – Ред.). Побігли гонці в різні кінці міста, і потягнулись до Царського саду з різних куточків Києва невеличкі загони козаків…
Іде до них по Хрещатику і останній курінь Слобідської України. Іде бадьоро-весело, якби йшли не в бій, а десь на прогульку. Ідуть і цілою груддю співають “Ми гайдамаки, ми всі однакі”.
Попереду їх іде хлопчик років дванадцять – стрункий синьоокий гуцул з гарними кучерями – і несе перед собою жовто-блакитний прапор.
Цього хлопчика в ту пору увесь Київ знав, і звали його одні – Гриць, а другі – Гриша.
Ще в 1915 році, коли російські війська докотились аж до Карпат, з передових ліній фронту повиганяли із сіл тих, що там мешкали; з одного боку, щоби не наражати їх на небезпеку, а головне – паралізувати шпіонам їх роботу. Виселили таким чином із села Жаб’я (тепер Верховина. – Ред.) одну родину, жінку з маленькою донечкою – три-чотири роки – і хлопчиком Грицем – вісім років. Батько їх уже давно був в австрійській армії на Італійському фронті. Ніякі просьби-протести не помагали, все мусіли лишити і взяти зі собою лише те, що могли нести на собі. Посадили в потяги, як тих оселедців, і повезли в далеку невідому дорогу. За кілька днів вони доїхали до Києва-товарного. Тут зібралась сила вигнанців зі всіх кутків Галичини і Буковини. Тут їх сортували – [вирішували] куди і кого відправити.
Назначили і родину Гриця кудись їхати… Хлопчик, якому батько і школа багато говорили про столицю України Київ, пригадав собі, що тут колись були наші гетьмани і князі. Ще в потягу не відходив від вікна і все дивився, доки сонечко світило… І чого тільки не передумала ця маленька голова… Як потяг їх стояв у Києві, він уже нераз пролізав через охорону жандармів і все вискакував зо станції, щоб подивитися, який той Київ. Не було куточка на станції, де Гриць не заглянув би. В цей час мати Гриця і його сестра вже сиділи в потягу, щоб їхати далі. Народу набилось багато. Кожен вибірає собі місце, щоб бодай як можна було спати. Тут загудів потяг, рвонув зо всією силою вперід, штовхнув назад і поїхав у назначене місце. В цей час Гриць прибіг до свойого потягу, а там ні потягу, ні мами, ні сестри…
Заплакав Гриць сердечними сльозами, а відтак побачив хвіст свойого потягу, що вже був далеко. Що сили було закричав “мамо, мамо!” тай побіг за потягом… Побачив це машиніст, що вертався з роботи. Шкода йому стало хлопчика, і побіг він доганяти Гриця. Ледве, ледве догнав. Але де там! Хлопчик і слухати не хоче залишиться тут без мами. Б’ється і драпається як дике звірятко… Машиніст легенько забрав хлопця на руки, пригорнув до себе і відніс до своєї хати…
Гриць пару днів плаче, їсти не хоче, нічого не п’є і все збірається тікати, мамуню шукати… Та добре любе серце його опікуна зробило своє діло. Хлопчик потрохи почав призвичаюватися до свойого приятеля, почав і їсти, і пити… Оповів опікуну, як їх викинули із села, як мати плакала, як душно було їхати потягом до Києва, бо вагони були товарові. У вагонах темно і лише з двох боків маленькі вікна, в які він цілу дорогу дивиться, яка то мила і гарна Україна…
Сказав, що на селі його кликали Грицько “Гуцул”. Оповів, яке гарне їх село, які гарні кругом гори, а одна з них далеко в білій шапочці стоїть… І ще багато оповів, що тільки пригадала його діточа пам’ять…
Гриця полюбили всі робітники і сусіди, там, де робив його новий батько Павло Черняхівський. Він зо всіми поговорить, усіх привітає і йде далі, щоб не мішати робити людям… Почав Гриць і до школи залізнодорожників ходити. Там він дуже добре вчився, а вечорами йому оповідали про Київ та про минуле України. Водили його і до Лаври, і на майдан, і в музеї, і скрізь-скрізь… Так тягнулося до революції в 1917 році, до березня. І як тільки почали формуватися українські частини, Черняхівський записався в одну з них і разом зо собою забрав туди й Гриця.
Гриць став козаком. I на муштру з козаками ходить, і на обід, і на варту зо своєю частиною іде, а на обід біжить і ніколи не забуває своєї деревляної ложки…
Черняхівський йому подарував малий український прапор із тризубом по середині. І Гриць того прапора ніколи не залишав, а все з ним ходив…
Так він і тепер зо своїм прапором ішов на підмогу отаману Петлюрі, ішов відібрати від ворога арсенал.
Був полудень… Українці приготовились до офензиви, поставили дві гармати й прямою наводкою гранатами розбили двері арсеналу. Козаки кинулись вперід, та ворог стрінув їх таким вогнем, що передні почали відходити. В цей час прийшов до царського саду курінь Слобідської України, разом із Грицем… Гриць побачив, що гармати розбили двері арсеналу, кинувся вперід з криком: “Смерть ворогу! Слава Україні!”
Усі козаки – і ті, що відходили, – вернулись і кинулись за Грицем на арсенал. І арсенал був взятий нашими козаками. Це була велика радість, радість, а разом і велике горе, бо під самими воротами арсеналу лежав убитий Гриць. Усі плакали за цим лицарем-героєм, за цим незабутнім хлопчиком.
Поховали Гриця на Аскольдовій могилі. Домовину ніс сам Черняхівський. Нікому не дав. Усі присутні, а їх було пів Києва, плакали сердечними – болючими – сльозами. В домовину поклали і його прапор, а могилу засипали квітами.
Спи спокійно, любий Грицю, ти зробив для України велику роботу. Ти навчив наших дітей, як треба любити свій рідний край! Вдячна мати Україна тебе ніколи не забуде. Хай земля для тебе буде легкою!
Володимир СІКЕВИЧ
Дж.: Сікевич В. Сторінки із записної книжки. – Т. ІІ. – Саскатун, 1943. – С. 74 – 76.
Незборима нація (Київ). – 2007. – Лютий. – Ч. 2 (252). – С. 3.
#НезборимаНація
#ІсторичнийКлубХолоднийЯр
#РоманКоваль
#ВизвольніЗмагання
Книги Романа Коваля та Юрія Юзича: http://otamania.in.ua
Передплачуйте газету “Незборима нація” – 33545.
Ціна на півроку – 132 грн.
Приєднайте нового передплатника “Незборимої нації”.
Підтримка видання “Незборимої нації” та книговидавництва (або оплата за книги, які хочете придбати): ФОП Р. М. Коваля 5169 3305 3001 3009.