5 травня 2005 р. помер Іван ГНАТЮК, поет, учасник Визвольної боротьби, політв’язень, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка.
Дві поезії – спротиву і полону
У 1947 – 1948 рр. інформатор районового Проводу ОУН “Іван Недоля” до організаційних звітів пришпилював і свої вірші, “вважаючи їх потрібними у нашій національно-визвольній боротьбі”. Ці римовані заклики стати самозречено на захист України виявилися для Івана “Недолі”-Гнатюка своєрідними ланцюгами обов’язку, якими він добровільно прикував себе до Батьківщини. Арешт 27 грудня 1948 р. поставив крапку в його молодості і розпочав “чорну смугу каторжної неволі” – через дві в’язниці, безліч етапів, три пересилки і п’ять спецтаборів.
Доля наче хотіла зняти пробу зі слова Івана Гнатюка…
“До сьогодні трудно збагнути, як ми вистояли, – писав Зеновій Красівський. – І ті, що життя віддали в безнадійній ситуації, і ті, що пішли на довгу і повільну смерть у таборах. Але це правда. Ми вистояли в загальній масі! Через великі муки, через багато смертей, дистрофію, всю тодішню безвихідь – ми вистояли і з честю пройшли… Я зазнав немало втрат… Але що це все значить проти того диявольського почуття гордості, яке я маю від пережитого!”
Ці рядки – про покоління безмежно стійких доби Визвольних змагань 1940 – 1950-х років, уособленням яких для мене стали Іван Гнатюк та Зеновій Красівський. Скільки у їхньому житті було днів та місяців несамовитого, садистичного побиття – прикладами рушниць, дулами автоматів, натренованими кулаками єрмолаєвих та коблєкових?! Скільки разів смерть стояла в узголівї незнаних українських поетів?! Надзвичайною підтримкою для них були власні вірші. Вони розуміли, що життя без них втратить сенс. Іван Гнатюк так і занотував: «Якщо не писатиму віршів – скоро загину». Бо справді поет-невільник “жив лише у зболеному слові”. І високі українські поезії творились серед гранітних сопок, у бараках, карцерах, у вольфрамових шахтах…
Невідомо, чи Гнатюк і Красівський читали твір Петра Полтави «Україна погибає!..», але у в’язниці продовжили його крик відчаю, звернений вже до нової генерації «бандитів пера» – 1950 – 60-х років, які зі страху за свою тремтячу плоть пішли на службу до окупанта і у своїх творах, перекручуючи історію, виправдовували зраду, канонізували її, накривали окупаційну дійсність, за висловом Красівського, «брехні покровом». Брехні покров продовжує витати над Україною, але тепер – так, так! – у вигляді синьо-жовтого прапора. Невимовно боляче.
Де ж правда-мста? Вчорашні яничари
І боягузи – нині на коні.
Нема на них ні осуду, ні кари –
Чи ж можна тут замовкнути мені?
Справді, як і раніше, в пошані або зрадники, або зовсім чужі люди.
Не дивно, що сьогодні, на вечорі з нагоди 70-ліття Івана Гнатюка, немає вітальних адрес ні від Президента, ні від уряду, не буде й букетика квітів від міністерства культури. І зрозуміло чому: Іван Гнатюк – вибачте за порівняння – не Міхаіл Пуґовкін, і не Алла Пуґачова. От, якби Іван Гнатюк зробив такий ”величезний внесок в українську культуру”, як вони, то без сумніву, наш дорогий Президент і не менш дорогий Прем’єр особисто прийшли б на творчий вечір нашого ювіляра, як торік до коміка радянського кіно, авто подарували б, як тоді, купу презентів виклали.
Виявляється, для Леоніда Кучми не існує українського поета Івана Гнатюка, який своїм зболеним словом і власною кров’ю тисячу разів довів відданість Україні, сповна виконав перед нею обов’язок сина.
Немає сьогодні на вечорі й чолових представників української радянської поезії. Чому – зрозуміло. Бо Гнатюк їм, пробачте, очі коле, постійно нагадує, як вони і як він прожили своє життя. Та біс із ним, цим минулим! На нього можна й очі заплющити, аби тепер робили діло! Але ж де сьогодні солодкоголосі і бадьорі поети 1950 – 1970-х? Чи не там, де завжди – біля владного Олімпу?
Отож бо і воно… Їхня путь – завжди вторована, їм завжди стелиться битий шлях коридорів влади, який дарує безпеку і комфорт.
Повчально і знаменно: ті, хто страждав у ім’я незалежності – поети Іван Гнатюк, Степан Сапеляк, Ірина та Ігор Калинці, письменник Юрій Бадзьо, правник Левко Лук’яненко, син Повстанчого командарма Юрій Шухевич, майстер-різьбяр Петро Рубан та їхні однодумці, котрі теж сиділи “за Самостійну Україну”, в переважній більшості сьогодні підтримують кандидата у Президенти, який у час їхніх страждань був по іншу сторону барикад.
Хто-хто, а вони мають право на таке непросте рішення.
І тому для нас воно особливо вагоме.
А ось ті, хто благоденствував за будь-якого режиму, – благоденствують і тепер, підтримуючи антиукраїнську владу – на цей раз “друга дітей і пенсіонерів”. У кращому разі поети полону “по-філософськи” вичікують. Зважують за звичкою – чия візьме? Не такий Іван Гнатюк..
Стоїмо перед останньою у цьому тисячолітті високої ваги проблемою – виборами Президента України. Може, ми й перебільшуємо, але вважаємо їх епохальними – такими, від яких залежить доля Вітчизни. Куди поверне історія України? Чи здолає вона перевал байдужості і зрад? Чи вигляне нам з-за похмурих гір поразок сонце перемоги?
Ми віримо у кращу долю, тому не сумніваємося ні хвилини – шансу свого не змарнуємо. Вірить у це і поет-воїн, який, здолавши муки, зміг здолати й власні образи. І кожний день агітує, агітує, агітує. За того, кому в ХХI ст. поталанить видряпати Україну зі смертельних обіймів немилосердної зграї “братів” і “сестер”.
Ми обовязково станемо державою – адже це закладено навіть у назві нашої Батьківщини: “У-країна”. Стане, стане справжньою країною наша Вітчизна. Запорукою цьому – її героїчні сини – такі, як Іван Гнатюк і Зеновій Красівський – поети-воїни.
Слава тим, хто у найтяжчих умовах не сплямив честі і гідності української нації!
Роман КОВАЛЬ
Київ, 1999 р.
#НезборимаНація
#ІсторичнийКлубХолоднийЯр
#ВизвольніЗмагання
Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.
Читайте, передплачуйте книги про Визвольну боротьбу: http://otamania.in.ua