19 листопада 1924 р. на хут. Макухи біля Зінькова на Полтавщині народився кобзар Михайло БАШЛОВКА, співець нескореної України.
Читайте спогад Рената Польового про Михайла Башловку.
Пізнавайте гідних!
Михайло Башловка
Добродієм Башловкою я зацікавився після розмови з роменським бандуристом Євгеном Адамцевичем. Той розповідав, що, коли 1969 року при Музично-хоровому товаристві УРСР було створено Об’єднання співців-кобзарів, туди ввійшло 14 осіб – як літніх, що дивом уціліли після сталінського погрому, так і кобзарів молодших. Серед них був і незрячий київський бандурист Михайло Башловка. Запав він Адамцевичеві в душу, бо створив мелодію на слова Пантелеймона Куліша “До кобзи” та до поезії Тараса Шевченка “Стоїть в селі Суботові”. А ще припав до серця, бо на першому концерті Об’єднання співців-кобзарів у Київському оперному театрі навідріз відкинув настанову зверхників співати твори “радянського фольклору” і відмовився виступати.
А відомий знавець українського народного мистецтва Іван Макарович Гончар сказав мені, що має у схованці віршовану історію України Башловки – талановитий і сильний твір.
Саме слово “башловка” означає почесний подарунок зі здобичі, що запорозьке товариство виділяло отаманові або рядовому козакові, який відзначився в боях.
Обставини моєї зустрічі з Башловкою такі. На прохання бандуриста Михайла Полотая, який звернувся до мене від імені редакції журналу “Народна творчість та етнографія”, під Різдво 1970 року я привіз до Києва магнітофонні записи тоді вже покійного кобзаря Семена Власка. Після прослуховування в інституті етнографії я пішов до Івана Гончара, який завжди гостинно приймав мене на ніч. Там було багато гостей. Я розповів про мету свого приїзду до Києва. Господар і гості зажадали почути записи. При обговоренні почутого я висловив свою мрію послухати спів і гру Михайла Башловки. Ідея була підхоплена присутніми. Організатором цього заходу став Володимир Данилейко. Зателефонували Полотаєві. Узнавши від нього адресу Башловки, автомобілем Володимира Гончаренка (сина знаного бандуриста Петра Гончаренка і чоловіка відомої бандуристки Галини Менкуш) поїхали по Башловку. Дорогою захопили і Полотая.
Зайшли до господи з колядкою “Добрий вечір Тобі, пане господарю”. Господиня (теж сліпа) з дітьми слухали, стоячи, а господар підбіг до піаніно і почав акомпанувати. Після колядки нас запросили до столу. Ми, дякуючи, відмовлялися. Пояснили причину відвідин, але господар був невблаганним: “А було б не колядувати!” Почалася розмова про давність наших традицій. Полотай вирік, що тепер уже колядки на новій основі, на що Данилейко багатозначно глянув на мене і скрушно зітхнув.
До авто Башловка узяв із собою бандуру і дошкільного віку донечку. Прибули до Гончара доволі пізно.
Башловка – нижче середнього зросту, дещо тлустий чоловік із добродушним широким обличчям, світловолосий, з усміхненими очима. Веселий і говіркий. Таким запам’ятався мені.
Доки точилися розмови, Башловка сидів на канапі між Полотаєм і донькою та обмацував раму картини на стіні над канапою, захоплено висловлюючи своє здивування мистецьким рельєфним різьбленням на ній. Ще більше захоплення викликало звучання басів Власкової бандури, що в той час тихо бриніла з магнітофона. Він попросив увімкнути голосніше і заворожено слухав.
– Як ото той чоловік так уміє? – тихо, ні до кого не звертаючись, спитав.
Врешті попросили і його заспівати. Замовили Кулішеву “До кобзи”. Голос у нього дзвінкий, високий. В напівосвітленій господі особливо діймав словами:
Гей, хто на сум благородний багатий,
Сходьтеся мовчки до рідної хати,
Та посідаймо по голих лавках,
Та посумуймо по мертвих братах…
А далі ще зворушливіше:
Кобзо! Ти наша відрада єдина…
Поки із мертвих воскресне Вкраїна,
Поки діждеться живої весни,
Ти нам про нашу тісноту дзвони.
Стиха дзвони, нехай змучене серце
Важко заб’ється, до серця озветься,
Як на бандурі струна до струни.
Після цього Башловка виконав Шевченкову “Стоїть в селі Суботові”. Мелодія додавала сили останнім словам:
…Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
Після цих слів запанувала тиша.
Недарма московські окупанти переслідували і винищували кобзарів!
Потім попросили й Полотая заспівати. Той відмовлявся, пропонуючи прослухати себе в звукозапису з витягнутої з кишені бобіни. Врешті здався і проспівав на Башловчиній бандурі стародавню пісню про Бондарівну.
Зустріч затяглася за північ. Згодом я дізнався, що народився Башловка 1924 року на хуторі Макухи біля Зінькова на Полтавщині. В дитинстві втратив зір. 1940 року навчився грати на бандурі. Протягом 1944 – 1945 років кобзарював, мандруючи Полтавщиною, Харківщиною та Сумщиною. Від 1945 р. проживав у Києві, працював друкарем у фірмі “Світанок”. Мав неабиякі музичні та поетичні здібності. Є автором мелодій пісні “Пам’яті 30-ти” про героїв Крут (на слова Павла Тичини), балади “Ярина” (сл. Бориса Грінченка), “Ельдорадо” Володимира Самійленка, “До Основ’яненка” (“Б’ють пороги, місяць сходить”) Тараса Шевченка, “Сонце на обрії, ранок встає” Олександра Олеся. Виконував і власні пісні – про Івана Богуна, голод 1933 року та інші.
Не знаю, чи володів він традиційним кобзарським репертуаром. Певно, як особистість творча віддавав перевагу літературним творам. Я мріяв побачитися з ним ще, записати його пісні, та не судилося.
1972 року почалася велика хвиля терору проти українського культурного руху, було піддано репресіям значну частину українських дисидентів. Запанували жорстокі цензурні утиски проти всіх проявів українського культурного життя (заборонено було, наприклад, діяльність Музею Івана Гончара з популяризації народного мистецтва). Живучи на Донбасі і турбуючись долею однодумців у Києві, я згадував полум’яного патріота Михайла Башловку і боявся за нього. Моя тривога, на жаль, виправдалась: 30 квітня 1973 р. Башловка несподівано помер, не доживши й полудня віку. Вічна Йому пам’ять і слава!
Дж: Коваль Р. Тиха війна Рената Польового. – Київ – Вінниця: Історичний клуб “Холодний Яр”, ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011.
#НезборимаНація
#ІсторичнийКлубХолоднийЯр
Передплачуйте газету “Незборима нація” – 33545.