3 червня 2025 р. у Білій Церкві (в затишній актовій залі Торговельно-промислової палати) відбулася творча зустріч Історичного клубу “Холодний Яр”. Ініціював її кандидат історичних наук Сергій Бурлака. Організаторами заходу виступили управління культури і туризму Білоцерківської міської ради, Білоцерківська ЦБС імені Петра Красножона – за участі управління освіти і науки та управління з питань молоді та спорту Білоцерківської міської ради.
Модератор зустріч Сергій Бурлака сказав: “Всі ми смертні! Але у книгах Романа Коваля, борці, що віддали себе без останку за Україну, за її волю, оживають у нашій уяві і ніби звертаються до нас: «А ти чого вартий?». Невипадково, що у заплічниках сучасних бійців, що боронять нашу землю від тих же зайд-москалів, що і сторіччя тому, бачили його книги. У Ковалевих публікаціях рідко зустрінеш слово «герой», майже немає знаків оклику. Але велич тих, кого він описує, від того не стає меншою. Їхні справи говорять самі за себе, без зайвої патетики”.
А розпочав зустріч кобзар Святослав Силенко “Піснею про отамана Зеленого” (сл. Миколи Щербака, муз. Тараса Силенка).
Біла Церква гримить,
москалів блискавицями стріла.
Роман Коваль розповів про бій за Білу Церкву 25 серпня 1919 року…
Наприкінці серпня отаман Зелений зі своїм військом повертався з Уманщини на Трипілля. Думкою повстанці були вже зі своїми родинами. Але до них звернулися запорожці Володимира Сальського: “Хлопці, допоможіть захистити Білу Церкву. Он большовики вже з Миронівки пруть”. А тут ще з’ясувалося, що червоних башибузуків очолює Павлов – отой самий, що палив Трипільщину і прагнув знищити Зеленого з усім його військом. Ну що ж, нехай ще раз спробує…
Зелений погодився взяти “активну участь в обороні Білої Церкви та… тимчасово підлягати розпорядженням Штабу Запорозької групи”, – згадував Микола Капустянський. Зелений поставив умову перед полковником Сальським: “Весь вогнеприпас, який поведеться захопити у ворога в бою”, залишається повстанцям.
25 серпня червоні москалі, на своє лихо, підійшли до Білої Церкви. З фронту їм дали в зуби запорожці, а “на большевицькі обози налетів ураганом із своїми повстанцями отаман Зелений… Червоних розбили вщент. В наші руки дісталася значна військова здобич: панцерні потяги, гармати, кулемети та інше. Отаман Зелений одержав свою частку, сердечно попрощався з Запорожцями…”. Це спогад Миколи Капустянського з книги “Похід українських армій на Київ – Одесу в 1919 році”.
“Чи закарбовано цю перемогу запорожців Армії УНР і отамана Зеленого під Білою Церквою? Чи є в місці вулиця отамана Зеленого, захисника Білої Церкви? Чи є меморіальний знак на місці перемоги української зброї?” – з такими словами письмепнник звернувся до білоцерківців…
Далі Роман Коваль представив учасника Визвольних змагань Ігоря Гаврищишина, командира роти 135-го батальйону 114-ї бригади, сформованій у Білій Церкві, капітана ЗСУ, козака Історичного клубу “Холодний Яр”. Роман Коваль розповів про нього: “Ігор завжди дбав про своїх козаків, більше як за себе. Не кричав, не лаяв, не принижував. Був їм як батько. Нагороджений відзнаками «За вірну службу», «За поранення», «Хрест хоробрих», «Хрест пошани», «Лицарський хрест», «Лицар Холодного Яру». Воював у Бахмуті, Кліщіївці, Серебрянському лісі, Куп’янську, с. Макіївці Луганської області та на Запорізькому напрямку”.
“В обов’язки командира входять не тільки бойова підготовка, військова дисципліна, техніка та озброєння, матеріально-побутове забезпечення підрозділу, – почав Ігор Гаврищишин, – а й виховання та плекання високого морально-психологічного стану особового складу. З кожним зі своїх підлеглих я постійно проводив індивідуальні розмови, іноді по кілька годин. Розпитував про родини, історію їхнього краю, запитував, чи знають імена вояків попередніх воєн з Московією. Мені важливо було знати, чи готові вони воювати на передній лінії. Слухав їх, поступово підходячи до такого важливого – мотивації. Яким би фізично здоровим, навченим, озброєним не був вояк, без мотивації він не буде ефективним на полі бою. Мотивація дає можливість тамувати та переборювати страх. Складовою мотивації є зв’язок поколінь борців. Ця війна невипадкова чи неочікувана. Ворог той самий, уже четверте століття поспіль, методи ті ж. Знаючи особливості історичного ворога, ми зможемо його перемогти. На початку ХХ ст. наші діди та прадіди виборювали незалежність для нас, тепер наша черга зберегти цю незалежність для дітей та онуків. Це як естафета, тільки командою в ній є вся нація, наша українська нація. Програш у цій естафеті завжди приводив до жахливих жертв нашого народу. Тому ми не маємо права програти в цьому змаганні”.
І знову Роман Коваль полинув у минуле – розповів про білоцерківця Василя Савицького, козака Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону. Ця оповідь – із майбутньої книги “Діти у Визвольній війні” Романа Коваля та Юрія Юзича.
Службу в рідному війську білоцерківець Василь Савицький почав у травні 1919 р., коли йому йшов 14-й. “Не один раз я був у бійці з большевиками, – згадував Василько. – Найстрашнішим з боїв для мене був останній – у день інтернування армії [21 листопада 1920 р.]. Тоді було вбито мого навчителя і я сам стріляв з кулемета і віз товаришеве тіло до невідомого місця”. Так Роман Коваль почав розповідь…
Побачили білоцерківці і фотографію свого хороброго, на жаль, забутого, земляка.
А тоді письменник розповів про інших учасників Визвольної боротьби, народжених у Білій Церкві, – вони навчалися або мали намір навчатися в Українській господарській академії в Подєбрадах. І показав святі їхні лики. Ось ці імена:
Зваричук Іван, командир сотні, куреня, ад’ютант Генерального штабу Армії УНР; Кириленко Мирон і Крушевський Володимир, козаки Армії УНР; Коваленко Володимир, болбочанівець, комендант Павлограда і Павлоградського повіту; Палій-Сидорянський Михайло, полковник Армії УНР, командир Подільської групи УПА Другого зимового походу; Серговський Іван, хорунжий Армії УНР, музикант, керівник струнного оркестру при УГА в Подєбрадах; Скрябин Михайло, хорунжий Окремої кінної дивізії, співак; Стовбуненко-Заїченко Олександр, хорунжий, отаман, скульптор, учитель, сотник ОНО “Карпатська Січ” (1939); Стовбуненко-Заїченко Марія, дружина сотника Олександра Стовбуненка-Заїченка, просвітянка, повстанка отаманів Овсія Гончара та Дмитра Соколовського, козачка полку Чорних запорожців, скульпторка, учителька; хорунжий Яценко Володимир та підполковник Ященко Мусій.
“Ці хлопці були в десятках боїв за Україну, – наголосив Роман Коваль, – і вони не встигли залишити свій погляд, свою думку, розповідь про свою участь у боротьбі. Ви маєте почути тихі голоси цих козаків – незаслужено забутих і знеславлених нашим безпам’ятством”.
Анонсував Роман Коваль і один з проєктів Історичного клубу “Холодний Яр” – видання першої частини спогадів “Таращанський повіт у боротьбі за самостійність України”. Автор – Василь Задояний, старшина 1-ї Білоцерківської резервної бригади. Він узяв за мету описати повстанський рух на рідній йому Таращанщині. Василь Задояний народився 22 березня 1896 р. у с. Зрайки, нині Білоцерківського району. “Рукопис набрано родиною Сергія Здіорука. Шукаємо партнерів, щоб його видати”.
Наприкінці зустрічі Роман Коваль розповів про бій на берегах Дністра сотні Івана Зварійчука у липні 1920 р., про те як козак Демид ризикнув своїм життям, щоб врятувати життя невідомій людині – лише на тій підставі, що вона була жінка…
Атмосфера в залі була дружня, бо прийшли послухати про Визвольну боротьбу люди культурні – освітяни, бібліотекарі, науковці, краєзнавці, музейні працівники, журналісти, учні Білоцерківського академічного ліцею “Мала академія наук”, заступники директорів з виховної роботи вищих навчальних закладів Білої Церкви, представники органів студентського самоврядування, депутати Білоцерківської міської ради, серед них і голова комісії з гуманітарних питань Борис Смуток.
У той день Святослав Силенко пречудово виконав такі пісні: “Обріс мохом сірий камінь” (сл. Левка Боровиковського, муз. Тараса Силенка), “Буде нам з тобою що згадати” (сл. Ю. Буряківця), “Сховалось сонце за горою” (сл. Мусія Кононенка), “Чи то грім гримить” (сл. та муз. Романа Купчинського). Шляхетній публіці ці пісні були до серця. Люди щиро дякували Святославові.
Щиро дякувала за повернення імен славних білоцерківців Ксенія Жукова, головний спеціаліст Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради. А підвів підсумок ініціатор зустрічі – Сергій Бурлака. Він сказав: “Роман Коваль – людина, яка озброєна не шаблею, а пером, і яка вже кілька десятиріч веде боротьбу за відновлення історичної справедливості до борців за волю України, – зазначив Сергій Бурлака. – Його тексти не лише відтворюють хронологію подій, вони дають голос тим, хто не зміг розповісти про себе. Автор говорить словами героїв, які виборювали нашу незалежність на початку ХХ століття, цитує листи, уривки з архівів, витворює пісні, які співали повстанці. Його твори водночас – і епітафія, і воскресіння, реквієм і заклик до боротьби. Роман Коваль пише не про смерть, а про любов – до України, адже саме ця любов робила з простих селян войовничих отаманів, з учителів – полковників, з підлітків – героїв. Тож відкриваймо сторінки нашого минулого разом – щиро, глибоко, небанально”.
Централізована міська бібліотечна система Білоцерківської громади, яка охоплює 7 міських і 14 сільських бібліотек, закупила книги Історичного клубу “Холодний Яр” на 4010 грн. Чимало книг придбали і працівники Білоцерківського краєзнавчого музею.
Щиро дякуємо директорці Централізованої бібліотечної системи Білоцерківської міської ради Лесі Поліщук та начальниці Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради Юлії Ковальській, без сприяння яких ця зустріч не відбулася би.
4 червня Сергій Бурлака написав: “Наша зустріч має дуже гарний резонанс у місті”.
Радіємо!
Історичний клуб “Холодний Яр”
Світлини Білоцерківської міської територіальної громади та Олександра Ярмоли.
Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.