130 років тому, 18 серпня 1894 р., в с. Петрівці, тепер Миргородського р-ну Полтавської обл., народився Андрій САКАЛО, делегат 1-го, 2-го і 3-го Всеукраїнських військових з’їздів у Києві, командир загону Окремого корпусу кордонної охорони, т. в. о. начальника Військово-похідної канцелярії Головного отамана війська УНР, секретар редакції журналу “Наша Зоря” (т. Ланцут, 1921 – 1922), випускник економічно-кооперативного відділу УГА в Подєбрадах (1927), інженер-економіст. Автор спогаду “На шляху до Волі”.
Ось розповідь про нього Романа Коваля з книги “За волю і честь”:
Андрій Сакало був “лютим ворогом війни” і водночас “її вірним і щирим прихильником”, бо вважав, що коли “північний сусід… розв’язує сварки й непорозуміння… лише залізом і кров’ю”, коли нападає на його Вітчизну, то гасла “геть із війною!” недоречні й звучать “диким дисонансом”.
– Ні! – казав “лютий ворог війни” Андрій Сакало. – Тілько залізом об залізо й кров за кров!
Сік січень року 1918-го. Андрій щойно повернувся з тихого “богоспасаємого” Миргорода, своєї малої батьківщини. Спочивши трохи під материнською опікою, він, свідомий український старшина, почав збиратися до Києва, щоб запропонувати свої сили Центральній Раді.
Мати виправляла його з плачем:
– І чого ти встряв в оту Україну? Вже ж війна скінчилася. От Степан сидить собі дома… Ще, боронь Боже, уб’ють або покалічать… А ти ж у мене один…
Материні сльози Андрій кваліфікував як “хуторянські сентименти” і не дуже зважав на них. Його магнітом тягнув до себе Золотоверхий Київ, де кувалася українська доля.
А праці було непочатий край… Андрій влаштувався службовцем у Військовому секретаріаті Центральної Ради. Брав участь в українізації військових шкіл і підготовці до виборів в Українські установчі збори, які мали відбутися 27 грудня 1917 року. Читав лекції військовим, вів просвітницькі бесіди з козаками.
Працювалось йому весело і бадьоро. “То була вкраїнська весна. В молодих юнацьких головах Український Ідеал вже втілювався у виразні, привабливі форми”.
Але на Жидівському базарі, на Подолі, на Софійській площі панував інший настрій. “Російський червоний імперіалізм нахабно росташувався вже в самому серці України, – зазначав Андрій у своїх спогадах. – Юрби найрізноманітніших суб’єктів, починаючи від самого червоного новородженного “большака” й кінчаючи найчорнішим чорносотенцем, гомонять, ще стримано комусь погрожують, хвилюються…”
– І какоє там можєт бить атдєлєніє? Віть кровушку всє вмєстє пралівалі, із катєлка аднаво єлі, вошь єдіная заєдала…
Почувши такі слова, Андрій спинився біля натовпу, який мітингував. Хотілось докладніше ознайомитися з уже добре відомою ідеологією “єдіново кателка і єдіной вші”.
Промовляв “хронтовік” у розхристаній шинелі та з підбитим оком:
– Так вот што, таваріщі: наш народ всіх слабод желаїть – і страшно волнуєтця… Я кров свою проливав – прийшов домой, хотєл тут слабоду увидіть, а здєсь всякі-такі Центральні Ради та буржуазні секретаріати засідають… А народ трудовой, как бил в з’обіженіі, так і зостался…
– Правільно! Вєрно!… Харошо ґаваріт… – почулися вигуки схвалення.
Рев страшної юрби охолодив романтичні мрії Андрія. Закрався сумнів.
Замислений, почимчикував він далі. Святковий настрій було зіпсовано.
Андрій згадав виступ Михайла Грушевського в Центральній Раді. Дідусь так чудово “малював перспективу вкраїнського майбутнього… Згадував, правда, що збіраються хмари на Півночі”, але Андрій “виніс враження, що їх легко розвіяти, що вкраїнська стихія тепер у стані змести найстрашніші для неї ворожі сили…”
Отак розмірковуючи, сів у трамвай, який ішов на Лук’янівку. Хотілось будь-що повернути світлий настрій. Але спроби заспокоїтися порушили рушничні постріли та крики.
– Лови, держи, бий!
Трамвай зупинився. Пасажири повибігали з вагону. Зосталася одна дама, з якою трапилася істерика. Та залишившись без свідків своїх бурхливих почуттів, вона змушена була заспокоїтись.
На вулиці – метушня, лайка, крики. Торгівці одразу почали зачиняти крамниці. Перелякані обивателі тікали у перші ж ворота.
Побачивши на роздоріжжі трамвайної колії козацький гурт, Андрій побіг до нього. Із сусідніх вулиць збігалися й інші козаки – озброєні й неозброєні. Деякі стріляли у повітря, а дехто й у вікна…
Трохи осторонь застигла фіра. Коло неї стояло двоє вартових і знайомий Андрію військовий лікар. Сакало підійшов до нього і запитав, що сталося.
– Вибачте, голубе, докладно вам розповісти не можу. Поспитайте у начальника цієї команди, а я зараз їду до шпиталю з раненим козаком. Шкода бідолахи… Він, знаєте, в полуботковцях… Славний козак!..
Обличчя пораненого було бліде, очі закриті. На губах червоніла кров.
– Куди ранений? – запитав Андрій лікаря.
– У груди.
– Виживе?
– А Бог святий знає…
Раненого повезли, а Сакало звернувся до начальника команди. Тут підійшов знайомий ще з часів служби у російській армії. Тепер він – чотовий українського війська, “певний і свідомий козак”. Андрій не раз бачив його на варті у Військовому секретаріаті.
– От біда, пане старшино, – такого гарного козака вибили з строю, – сказав чотовий.
– Та в чому річ?! Розкажи мені.
– Та ото йшли ми в наряд до Центральної Ради. Доходимо до цього місця, а тут зібрався “мітюжок”. Хлопці й кажуть: а ходімо послухаємо “орателів”. Я сперечався – дисципліна, мов, не дозволяє, але й самому, признаться, закортіло. Як тілько ми наблизились, мітінговщики, ніби злякались, а дехто й ла-та-та дав. От вилазить один большак, – і давай розписувати Центральну Раду, Грушевського та Петлюру, що вони, мовляв, буржуї, сякі й такі, що їх треба арештувати та оголосить совєтську владу. Ну Петренко й не витерпів, оскаженів і поліз із шаблюкою на большака… Того, як змело – утік, гемонський син!.. А в цей мент хтось із мітінговщиків бабахнув із пістоля, – й куля пронизала Петренкові груди… Ну, звичайно, козаки – за рушниці, й давай стрілять – із п’ять чоловік положили – їх вже забрали… А дехто з хлопців помітив, куди тікав той большак – й оце погналися за ним. Та гадаю, що, мабуть, батька лисого піймають: у них тут на кожному кроці організація… Ох, пане старшино, щось воно буде… Недарма оце босота в кожному куточку шушукається.
– Ведуть! Ведуть! Розірвать його на шматки! Поколоть багнетами! – заревло, заклекотіло навкруги козацтво.
– Мабуть, ведуть того большака, – спокійно мовив чотовий.
І, дійсно, вели “того, хто в ганебний спосіб одважився зневажити найвищий Вкраїнський уряд і провідників народу”.
Більшовик йшов блідий, але спокійний…
Передбачити жорстокий самосуд було неважко. Тож Андрій Сакало звернувся до чотового із закликом не допустити вбивства, адже негідника треба допитати і спробувати розкрити всю більшовицьку організацію.
Аргументацію чотовий поділяв. А відтак рішучо подав команду:
– Ставай!
Та на команду ніхто не відреагував.
“Одна хвиля гострого, боляче-довгого напруження… – згадував Андрій Сакало, – й десяток багнетів впивається в тіло агітатора. Прибігає міліція, протоколює. Їй, бідолашній, тепер, власне, залишається тілько функція – докласти куди слід про “мертве тіло”. Нерви мої оніміли. Розум холодний, розважливий. Ну, що-ж!.. Все як слід… Зустрілися у реальному життю дві ворожі ідеї, – і кров їх реалізувала. Взагалі, перемогу тієї чи іншої ідеї реалізує кров людська… І Петренко, й цей большевик-агітатор – кожний чесно прислужився своїй ідеї. Агітаторові потрібна “совєтская власть”, а нам із Петренком – Самостійна Вкраїна… І цей епізод є лише початком тої кривавиці, якої треба сподіватися в дуже близькому часі. А ми – мрійники, сентименталісти. Цілі доби витрачаємо на дурниці, а того, що під носом діється, не помічаємо…”
Андрій побіг до трамвая.
Відчуваючи небезпеку, що нависла над столицею Української Народної Республіки, він хотів якомога швидше побачитись із товаришами, поділитися з ними думками, порадитись… “Бо щось буде…”
Та Андрій вже збагнув, що “етика замовкла”, про неї вже не йдеться. Насувалася війна, війна за Україну.
– Ну, що ж, воювать, – так воювать, – вирішив він. – Побачимо, ще хто кого…
Андрій Сакало був готовий помірятися силами з ворогом. І підставити Батьківщині свої плечі.
Роман КОВАЛЬ
Книга “За волю і честь” (Київ, 2005)
Газета “Незборима нація”. Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.