22 грудня 1944 р. поблизу с. Юшківці Жидачівського р-ну на Львівщині в бою з червоними загинув Йосип ПОЗИЧАНЮК-“ШАБЛЮК”-“ШУГАЙ”, письменник, член Проводу ОУН, полковник УПА, політичний керівник УПА, голова Бюро інформації УГВР.
Завдяки йому виходили часописи “Вільна Україна”, “До Зброї”, “Вісті Української Інформаційної Служби”, видання “Чорний Ліс”, “Маківка” та інші.
Почитайте, якого геніального письменника ми втратили.
Гуляйпільські хлопці
Ми й самі дивувались, що знову нам випало зустрітись у цьому степовому місті. Років п’ять тому розлетілась наша компанія. А хлопці були на підбір.
Леонід Ширай принципово не визнавав насилля. Навідувався до лісу, як до своєї левади. Об’їзники спіймали його з латами, прив’язали за ноги до молодої берези, і кров його не залляла. Водив ерелицю хлопців на всі околишні села. У розпалі бою приборкував старих криштопівських парубків. Був царем вулиці. Як виведе, бувало, “Ой, піду я в сад гуляти” – за троє гін чули. На сцену виходив – хлопці гикали зі сміху. Грав на скрипку, дримбу, вищупував на бандурі, захлинався переборами на гармонії, тяв на цимбалах, брав міру на лірі, на весіллі вимантачував вихилясту польку й одночасно обговорював зі світилкою празникові масові сцени.
Денис Шаблюк – кочегар, машиніст і організатор робітничої мукомельної дружини “Жодного грама петлювання для Ленінграда”. Перший виліз на вершок димаря в паровому млині. Попав на трансмісію, вал обірвав на ньому сорочку, а шкіра залишилась без ґанджу. Не боявся вогню й припалював цигарки в паровичній топці. Спав у вогкій хаті над річкою. У дворі його досихав оріх і біліли наростнями давні вишневі пеньки. Не знаю, чим він керувався, бо приносив на розпал скриньки з жидівського окопу, який був чомусь майже серед села.
Євген Рубан міг загнуздати дикого коня. Мріяв про кінноту, навіть у кавшколу вступив. Але за якийсь час його відвезли на станцію, купили квитка до Ковалівки та благословили в дорогу. Не міг з нього лейтенант бути – не схвалював хлібозаготівель. Також не хотів радісно жити в артілі і колом відмахувався від райуповноважених. Цікавився туризмом. Стріляв дичину в Уссурійському краю й писав дядькові про самураїв.
Лавро Байдаченко возив шаландами кавуни до Херсона. Цілий рік купався в Дніпровому лимані. Служив на семи торговельних кораблях. Хотів побачити цілий світ. Заїздив до Стамбула на кальян, пражився під спечним сонцем у Бомбеї, куштував риж у Йокогамі. Любив кулачні бої, часом виходив на ринґ побити рило якому-небудь чемпіонові із Серпухова.
І так собі жили хлопці на світі, хоч і безпартійні. Агітації в більшості не піддавались, до спілок не всім можна було пролізти. До того ж, вони по суті не були діалектиками, дещо по-своєму тлумачили першу стадію соціалізму. Твердили, ніби в житті виходить кожному по його спроможності або кожний бере, як може і скільки може. Одне слово, не з територіальної тісноти, а цілком з інших причин довелось їм робити переселення.
Ширай чкурнув на Далекий Схід. Служив підводником на Тихому океані. Співав по неділях, і навіть несвідома риба наслухала його переливи. Як відслужив своє – не вертався додому. Бродив по Зеленому Клину з кобзою й піснями. Шаблюк минув Біле море та й поїхав вантажити судаків до Мурманського. Рубан валив сосни на Амурі. Байдаченко – все в далекому плаванні.
Тепер дехто їхав відпочити, а хто – з родичами побачитись, дороги їхні схрестились у вітряному степовому місті. Заходив саме Святий Вечір. Друзі згадали медову кутю, колядки, свячену воду. Та де ж ти куті посмакуєш? Рідко хто святкує. Вирішили зайти до звичайного місцевого ресторану і тут відзначити давнє пишне свято.
Старий винар і стравонос пізнав Байдаченка, відвів хлопців до найдальшої кімнати, звинувся, зсунув два столи до купи, порадив щонайвишуканіші страви й напої. Він знав, з ким має справу, хвалився, що й сам бував серед моряків та смажив баранячі шашлики на корабельній кухні.
У сусідній великій кімнаті тіпався фортепіаніст і страшно дерлась, сповіщаючи про розлуку з прикордонником Сенькою, приобідна співачка Мері, яка походила із сім’ї Козолупів, і в метриці її записане, видно, досить немилозвучне ім’я Марія.
– Ото були свята, коли я ще на шаланді шугав, – хвалився Лавро. – Як зведуть, було, крижані хрести на Водохреща, – ніби вхід до кришталевого палацу. Дванадцять мисливців били з двострільних рушниць і два десятки голубів зривались над вербами.
– Або коляда, Денисе. Ідем вузькими вулицями, сніг вище перелазів, тихо потріскують чорні груші, і ваблять тебе оті червоні лисиці на обтушкованих вікнах.
Старший помічник кока носив холодне і чисте, як рання джерельна вода, зелене вино. Хлопці зичили один одному щастя на прийдешні роки. А кухонна співачка заламувала руки, видовжувала шию, загрожувала вигуками легковажному зальотникові.
– Чи не забув ти, Євгене, літати на ковзанах, як то було в нашому містечку на свята? Тепер уже й стави поспускали. А було, цілі різдвяні дні, як на весіллі…
Що колядки не випадало починати, то хлопці підтягли знану в Архангельському й у Владивостоці, у Тбілісі й Анадирі українську пісню.
– Тіше там! – озвався якийсь писок із сусіднього стола.
Хлопці не звертали уваги. Пісня майнула поміж паперові ґердани, шелеснула доморослими пальмами, вирвалась надвір і війнула засніженими вулицями.
Вийшла, вийшла дівчинонька
В сад вишневий воду брать,
А за нею козаченько
Веде коня напувать.
Два вовкулаки – чорний і сіроокий – остаточно вийшли з рівноваги й, набравши скаженого вигляду, приступили до друзів.
– Слиш, закрой ґортань! Нам нєпріятно слушать ето пеніє.
Матрос одним вухом слухав. Не обертаючись, торкнув ліктем Рубана. Той підвівся, смикнув за вилоги свій піджак, кинув зрівноважено до чорного:
– Доїдайте свої бички і негайно шкрябайте спати. Інакше це може зашкодити вашим органам травлення.
Чорний моргнув до сіроокого.
– Ми самі знаєм, када нам спать ітіть. Вот ти закрой…
І не встиг договорити. Рубан узяв чорного правою рукою за барки, підніс і так видовженого поволік до дверей, дав кулаком межи очі й кинув у сніг.
Вернувся до столу з таким спокоєм і певністю, що друзі не вважали за потрібне слухати його звіту, а на знак схвалення повели далі заспів.
Невідомо чи відтерли чорного (сіроокий виніс за ним всі лахи), натомість до хлопців підійшло уже чотири новомодних червонокраватників з короткими, повище сідниць підрізаними піджаками, у прешироких та до самої підлоги довгих штанах, так що черевиків з-під них не було видно зовсім.
– Што же ти нашеґо корєшка глушиш, хахлацкая твоя душа?
– Поговоріть із ним, – різнув Байдаченко. – Вони на мене складають надто мізерне враження.
Ширяй усе ж таки апелював до сумління.
– “Корешок” ваш – сука. Ніде не почеплено оголошення, що в цьому ресторані співати суворо заборонено. До того ж, наші хлопці співають на комбайнах, при плузі, при дівці і при пляшці калганівки. Так уже повелося. Однак, незважаючи на існуючу дружбу народів у нашій країні й однакові права за соняшниковою конституцією, ваш цей самий “корешок” образив нас. Щоб уникнути неприємностей – він мусить негайно вибачитись.
– Што ти балтаєш мінє констітуцию? Я тібє сам випішу закон!
– О, ні! – уже не всидів моряк. – Тут ти мені не писатимеш. Це тобі не Біробіджан! Геть звідси!
Рубан справля їх до дверей, новомодники закостричились, а найвищий – боксерським прийомом Рубана у груди. Матрос рвонувся і навідмаш так шелепнув високого у пику, що той відразу сп’янів, зробив лівий ухил, потім правий ухил, схопився за стіл, намагаючись втримати якийсь середній стан, підсікся на колінах та й упав.
Три червонокраватники рисями кинулись відплачувати. Миски пішли під столи, скатерка повисла на ріжку, стілець увігнався ніжками в стіну, винар рятував вцілілі пляшки.
Коли три розкуйовджених новомодники, посмикуючи носами, виводили свого високого полигача, який досі не міг прийти до себе і маячив, – до кімнати вбіг міліціонер. Він зразу взявся до матроса.
– Прошу со мной!
– Не заважай святкувати.
– Гражданін! Давайтє нє будєм!
Міліціонер намагався потягнути матроса, але він оперся і взяв доглядача закону за ремінь. Мундир тріснув по швах.
– Браток! – розпалився моряк. – Не тривож нас!
Міліціонер дещо бачив уже на своєму віку. Йому не треба було довго розшолопувати, але він не попускав.
– Давай назад, гуляйпільщина! – Байдаченко зиркнув йому не в очі, а в саму душу.
– Так, гуляйпільщина! По-нашому це значить, коли ти мені раз даси у вухо, то я розмалюю все рило, вирву язика і подроблю щелепи. Краще живи з нами у згоді, товаришу! Я жалію тебе. Пішли, хлопці!
Рушили, а за ними покурилась пісня.
Вгодований директор ресторану, член місцевого каґалу, аж затрясся.
– І нельзя сказать. Уб’ють!
Йосип ПОЗИЧАНЮК
Передрук: “До зброї”, Мюнхен, січень 1950 р.
Підготував до друку Анатоль Бедрій.
З газети “Незборима нація”, 1990-ті.
Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.