75 років тому відійшов славний Юрій Коллард

2 січня 1951 р. в м. Ауґсбурґу (Німеччина) помер інженер Юрій КОЛЛАРД, співзасновник Революційної української партії, автор спогадів, міністр в урядах УНР, письменник.
Пропонуємо вашій увазі спогад Юрія Колларда “Защіплював молоді дух революційности” з книги Романа Коваля і Юрія Юзича “Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи”: http://otamania.in.ua

Співзасновник Харківської студентської громади та Революційної української партії українець бельгійського походження Юрій Коллард описує роль Миколи Міхновського в ідеологічному виробленні цих організацій, розкриває причини постання РУП – першої української націоналістичної партії. Оригінальна назва спогаду – “Микола Міхновський (з приводу 15-х роковин трагічної смерти)”.
Юрій Коллард брав участь у спробі створення Української партії соціялістичної (УПС), яку реалізовував соратник Міхновського Володимир Розторгуєв зі своєю дружиною Настею (за сприяння Михайла Базькевича, співтворця Братства тарасівців). До об’єднаної партії самостійників, створеної на базі УНП, УПС та інших середовищ, Коллард долучився у грудні 1917 року.
Цей нарис Коллард оприлюднив до 15-ліття смерті Миколи Міхновського – у травні 1939 р. у виданні ОУН “Українське слово”, яке виходило в Парижі. У 1947 р. цей же текст, але з певними уточненнями опубліковано у виданні “Орлик” у таборі українських переселенців у м. Берхтесгадені (Німеччина). У нашій публікації за основу взято первинний текст 1939 року, який доповнюємо уточненнями з публікації 1947 року (їх беремо у квадратні дужки). Назву розділу дали упорядники.
***
(…) Харківська українська студентська громада (в ній я був учасником) удержувала з Миколою Міхновським найтісніші зв’язки. [В той час М.[икола] І.[ванович] здобув уже між українським громадянством ім’я людини безкомпромісової в українському національному питанні, і хоч був він не набагато років старший від нас, але мав на молодь величезний вплив]. Міхновський був завжди дорогим гостем Громади на своїх святочних обходах, а члени її (“громадяни”. – Ред.) часто заходили до нього за різними порадами, навіть приватного характеру. Він поступнево защіплював молоді дух революційности в національному питанні, і під його впливом Харківська студентська громада в особі своїх найбільш активних членів приходить до переконання про потребу засновання революційної партії, що видвинула б українські політичні домагання.
Балачки на цю тему часто велися в гостинному домі Міхновського (відомо три його домашні адреси; див. статтю “Харківські адреси Міхновського” у цій книзі. – Ред.). Цілі вечори, нераз до пізньої ночі, ми просиджували [за чаєм чи просто за бесідою в їдальні чи в напівосвітленому, дуже вигідно влаштованому кабінеті] в Миколи Івановича, слухаючи його цікаві розмови або висловлюючи свої думки.
І досі перед моїми очима стоїть імпозантна фігура Міхновського, з вусами, піднятими трохи догори, й гострою борідкою, [старанно зачесаною]. З сигарою в устах, у свойому кріслі-фотелі, пускаючи перед собою густий дим, Міхновський спокійно викладав нам свої погляди щодо організації українського визвольного руху й щодо потреби якісного сформульовання нашого національного світогляду й наших політичних постулатів.
Критикуючи тогочасні українофільські й соціялістичні експерименти українців чи ганьблячи зрадницькі діла всяких перевертнів-яничарів, він систематично й поступнево (поступово. – Ред.) вкладав у наші душі зрозуміння – “кудою йти”. Думки наші линули до часів нашої козацької держави, й ми собі уявляли знову Україну вільною й самостійною державою.
Так крок за кроком Міхновський розбуджує в нас революційні настрої, і праця в Студентській громаді, хоч і характеру радикально-національного, вже нас не задовольняє; під впливом Міхновського приходимо до переконання про потребу засновування революційної партії української з гаслами українських політичних і економічних домагань революційними засобами. [Як сказав одного разу з великим піднесенням, скочивши на стілець, Миша Русов: “Нам не треба громад, нам треба партії! Партії української, з гаслами українських політичних і економічних домагань засобами революційними!”].
І так 29 січня (ст. ст.) 1900 р. на ініціативних зборах [групи чотирьох], далі на слідуючих зборах при участі вже ширшого кола харківських студентів-громадян (членів Української cтудентської громади. – Ред.) заложено Революційну українську партію (Р.У.П.), ініціали якої чи умовилися пояснювати як ім’я, отчество й прізвище фіктивного нашого знайомого “Романа Урбановича Погибка”. [Ці збори, які вважати треба організаційними, відбулися 5 лютого 1900 року. Основоположниками і організаторами РУП треба вважати таких осіб: Дмитра Антоновича, Михайла Русова, Боніфатія Камінського, Левка Мацієвича, Юрія Колларда, Олександра Коваленка і Дмитра Познанського].
Партію заложила студентська молодь, але душу в неї вклав знов таки Міхновський. Скоро після її створення, а саме на Шевченківських роковинах у Полтаві 19 лютого 1900 р., що їх уряджувала Полтавська українська громада, Міхновський виголосив свою першу підготовчу промову, в якій підкреслив “необхідність революційної акції та збройної боротьби за права українського народу”. Він говорив про бомби, стріли й всяку терористичну акцію проти Росії з таким запалом, що присутній тут старий Олександер Русов із іронією заважив: “Що ж це тут за артилерійський офіцер?!” (О. Русов відограв був велику ролю в українській справі, але він був більше культурником і революційну працю не завжди вважав доцільною).
Другу промову, вже з цілком ясним окресленням мети цієї збройної боротьби, Міхновський виголосив 26 лютого (ст. ст.) в Харкові, також на Шевченківському святі, що його влаштувала Українська студентська громада. [На тому святі були присутні як гості представники різних національностей – як поляки, грузини та інші, так і представники російських партій. Від російських соціалістів-революціонерів був відомий ес-ер Лавров. Маючи на увазі присутність чужих гостей, М. І. свою промову виголосив уже тоді, як більшість із них розійшлися, а лишилися тільки свої люди. Микола Іванович, уже одягнений, з шапкою в руках, звернувся до присутніх й заявив, що хоче тепер сказати дещо в справі заснування Української революційної партії (Революційної української партії. – Ред.), про її завдання і програму].
Ця промова Міхновського перейшла під гаслом “Самостійна Україна”. Головною засадою було: без національного визволення українського народу неможливе і його соціальне визволення з темряви, визиску й рабства. На підставі Переяславської умови з 1654 [р.] між гетьманом Богданом Хмельницьким і царем Олексієм Україна заключила унію з Московщиною як рівний з рівним, але московські царі цієї умови не дотримали, й тому Україна стала також юридично вільною від цієї умови унії.
“Не хочемо далі терпіти над собою московського панування, – каже Міхновський. – Ми хочемо єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі”. “Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталась ціла Росія. Мусить здобути своє визволення з рабства національного й політичного, хоч би полилися ріки крови! Україна для українців”.
Ці ідеї стали організаційним гаслом Р.У.П. Ширшу програмову статтю зложив Міхновський у книжечці “Самостійна Україна”, що її видала Р.У.П. у Галичині (і нелегально доправлено в підросійську Україну. – Ред.).
Проголошенням гасла самостійности України Р.У.П. вийшла в світ. [Це гасло стало заповітом для грядучих поколінь українського народу, воно стало заповітом нашої національної боротьби протягом півстоліття; це гасло показує нам шлях “куди йти”; за це гасло загинули сотні тисяч наших кращих людей, і воно освітлює нам шлях нашої дальшої боротьби. І коли б Микола Міхновський більше нічого не сказав і не зробив, то й тоді ім’я його було б святим і незабутнім, а він сам був би і буде пророком нашого національного визволення].
Вона (РУП. – Ред.) відограла величезну ролю в історії українського національного руху й почала в ньому, так би мовити, “нову еру”. І то не дивлячись на те, що потім провід Р.У.П. під впливом марксистських ідей відступив від цього основного гасла, а більшість РУП-івців перенялася ідеями соціял-демократизму, та хоч саму Р.У.П. зліквідовано, а замість неї заложено Українську Соц. Демократичну Робітничу Партію. Але ідею Самостійности України донесли аж до наших днів ліпші сини українського народу, які добре розуміли, що й ці “гробокопателі” Р.У.Партії кінець-кінців до цієї ідеї як “блудні сини” повернуться, що таки сталося в 1917 році.
Саме в цьому році Союз визволення України видав знову цю книжечку “Самостійна Україна”, й у слові “від видавців” було зазначено там, що “питання нашої державної незалежности для нас, РУП-івців, ніколи не зникало, не сходило з порядку денного!” А далі: “Чи треба кому яснішого доказу на те, що Самостійна Україна – це наше старе гасло, як той факт, що всі чотири члени президії Союзу визволення України були діяльними членами Революційної української партії, якої перша брошура носила назву «Самостійна Україна»”.
[Це були: О.[лександр] Скоропис-Йолтуховський та М.[аркіян] Меленевський, що були членами Спілки – майже більшовицька організація, що проголосила себе федеративною частиною Російської cоц.-демократичної партії. Далі А.[ндрій] Жук, український соціял-демократ, та М.[икола] Залізняк, український соціял-революціонер. Інші ж відступники від ідеї самостійности України повернулися до цього гасла після довгого блукання аж по проголошенні IV Універсалу Центральної Ради в 1918 році].
У російській соціял-демокр. газеті “Искра” [в № 80] за 1904 р., себто в газеті партії, з якою кооперували наші бувші РУП-івці, так звана Спілка, було сказано: “Першою офіціальною брошурою Української Революційної Партії була дико-шовіністична «Самостійна Україна». На ній відбився не так шовінізм партії, як шовінізм її автора, який, до речі, ніколи не був членом партії” (себто Міхновський).
І цей “шовініст”, згідно з епітетом московських соціалістів (і своїх відступників), ані на мить не давав заснути думці про самостійну Україну, а коли цю ідею РУП-івці зрадили, він заснував Українську Народню Партію (У.Н.П.). [До цієї партії, крім самого Міхновського як основоположника, належали: брати Шемети (Микола, Володимир та Сергій), брати Шевченки (Василь і Грицько), брати Макаренки (Олександр та Сергій), Михайло Біленький, Євген Любарський-Письменний, Олександр Степаненко та ін. (рік 1903). Микола Іванович Міхновський у ті часи був у Харкові центром українського національного руху і, як палкий патріот, пригортав до себе українську молодь, що визнавала потребу боротьби за власну державу].
Кличами У.Н.П. були: Самостійна Українська Республика працюючого люду, всесвітнє визволення поневолених націй і визволення праці від капіталу.
(( Своє політичне “Вірую” УНП висловила в оцих 10 заповідях:
1) Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна – Республика працюючого люду.
2) Усі люди твої брати, але (тут вичислені тодішні окупанти українських земель) це вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.
3) Україна для українців.
4) Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.
5) Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твойому народові й тобі.
6) Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародніх інтересів.
7) Не зробився ренегатом-відступником.
8) Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
9) Допомагай свому землякові поперед усіх. Держись купи.
10) Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти даєш їм сили й відвагу, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш. (…)
[Року 1905 був поданий організований УНП протест графу Вітте, голові ради царських міністрів, з великим числом підписів урядовців різних установ Харкова, інтелігенції та робітників проти закону 1876 року, що забороняв писати українською мовою і тим засуджував українську пресу й науку на смерть. Граф Вітте телеграфічно відповів робітникові Біланкові, який був підписаний на протесті першим, що “закон 1876 року буде анульований”.
Крім виявів партійних, де провідну ролю відогравав М. Міхновський, він сам особисто публічно заманіфестував нашу українську справу та скрізь підкреслював словом і ділом нашу окремішність. Для нього було очевидно, що всіма засобами треба було будити в Україні національну свідомість].
(…) [30 серпня (ст. ст.) 1903 р. було відслонення (відкриття. – Ред.) пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. З цього приводу українське громадянство рішило урядити велике агітаційне свято з участю свідомого українського загалу. На свято з’їхалися українці не тільки з різних кутків Російської імперії, але прибули й представники з-за кордону – з Галичини й Буковини. По відслоненні пам’ятника в міському драматичному театрі відбулися урочисті збори. Головував на тих зборах городський голова В.[іктор] Н. Трегубов. Він заявив, що проголошувати привітання на “малоросійском язике” можуть тільки гості – делеґати з Галичини й Буковини, і коли почала читати адресу від Чернігівського губерніяльного земства пані [Ольга] Андрієвська, а адреса та була написана українською мовою, то Трегубов її зупинив і заборонив далі читати. Вона мовчки поклала теку з адресою перед ним на стіл і сама зійшла зі сцени. В залі повстав якійсь невиразний рух… Ось виходить на сцену Микола І. Міхновський, також із текою в руках. Високий, грізний, імпозантний. Твердим голосом він каже: “Тому, що на рідній землі ми не маємо права вітати роковини свого письменника й громадянина рідною мовою, тому що адреса, яку я маю прочитати від Харківського громадянства, також написана українською мовою, я її читати також не можу!” І рівночасно виймає з течки адресу, кладе її до бокової кишені свого фрака, а порожню течку кладе перед Трегубовим. Обертається і швидко сходить зі сцени під гучні оплески й крики “Слава” многотисячної маси присутніх. Трегубов зомлів… Завіса швидко спадає. Цією демонстрацією М. Міхновського і закінчилось свято в театрі.
У січні 1904 р. почалась війна Росії з Японією. Війна ця не була популярна. Щоби використати ворожий настрій людности, особливо на Україні, М. Міхновський задумав зорганізувати протест проти цієї війни та провести збори активного громадянства по всіх більших містах України (і племінника М. Міхновського Василя Совачева мобілізували на ту війну. – Ред.). Скликано було ініціативні збори також і у нас у Харкові. Участь у них брали: сам М.[икола] Міхновський, М.[ихайло] Біленький, О.[лександр] Степаненко, В.[олодимир] Ростаргуєв (ще існують варіанти написання – Розторгуєв, Расторгуєв. – Ред.), М.[ихайло] Базькевич (співзасновник Братства тарасівців. – Ред.), І. Червенко, Ю.[рій] Коллард, пані [Настя] Шевернева (дружина В. Розторгуєва, за свідченням Бориса Мартоса – співзасновниця УНП. – Ред.) та ще кілька молодших членів українського громадянства (у книзі “Спогади юнацьких днів” Коллард зазначає також, що були брати Расторгуєви, Григорій Чубенко та художник Сергій Васильківський. – Ред.). На цих зборах усі признали агітаційну користь і велике значення протесту. Ухвалено текст протесту, який мав бути даний далі до підпису ширшого українського громадянства в Харкові, а потім така акція мала бути проведена далі. Цей протест не був доконаний, бо за нього довідався провокатор [Іван] Доброскок, і М. Міхновський був змушений цю акцію припиняти (відозву УНП з приводу російсько-японської війни, автором якої був М. Міхновський, читайте в нашій книжці. – Ред.).
Одного дня покликав М. Міхновського до себе прокурор Судебної палати, де Міхновський виступав часто як оборонець в різних процесах, і довірочно сказав йому, що жандармерія має якісь відомості, ніби він організує протести чи демонстрацію проти війни. Казав далі, що він цьому не вірить і гадає, що це якесь непорозуміння. У всякому разі, коли б йому, Міхновському, щось подібне стало відомим, то радить ініціаторам покинути та “затію”, бо інакше може бути їм велика неприємність. Так ця акція була припинена як в Києві, Харкові, так і по інших містах України, де вже була розпочата.
Наша марксиствуюча частина молоді ставилася до цього протесту негативно, дивилась на нього як на буржуазну вигадку й особисту “авантюру” М. Міхновського. Вони гостро й необережно цю справу дебатували і критикували виступ М. Міхновського. Таким чином це стало відомим провокатору Івану Доброскоку, який весь час терся між нашими (Коллард у своїй книзі “Спогади юнацьких днів” відзначив, що саме Міхновський перший “вирахував” провокатора. – Ред.).
У 1904 р. вся офіційна Росія святкувала 250-ліття приєднання України до Московщини (1654 р.), себто наше 250-літне рабство, а своє панування над українським народом. На знак протесту партія УНП ухвалила висадити в повітря царські пам’ятники в Харкові, в Одесі та Києві. А що в Харкові не було ні одного царського пам’ятника, то ухвалено зірвати пам’ятник Пушкіна, яко “співця єдінонедєлімої Росії”. Особа, якій випало організувати висадження в Одесі й Києві, коли вже все було готове, несподівано покінчила самогубством, тому (у варіанті за 1947 р. Коллард цей абзац прибрав. – Ред.) замах відбувся тільки в Харкові, але й тут, не дивлячися на те, що вибух був сильний, пам’ятник не був ушкоджений. В цьому ж часі порозкидано проклямації, пояснюючі суть цієї акції із закликом до “організації українського народу для боротьби за своє національне визволення”.
Після маніфесту 17 жовтня 1905 [р.] заходами Міхновського й родини Шеметів зачав виходити в Лубнях “явочним порядком” український часопис “Хлібороб”. При помочі цього часопису виховувалося українське селянство в дусі не інтернаціонального марксизму, а в національній свідомості та утримувалося від анархії й самочинних виступів; його [селянство] закликалося до об’єднання й організованої боротьби з московською навалою в особах не тільки зайдів поміщиків і капіталістів, а й московського робітництва, що сунуло в Україну, відбираючи від українського робітника працю, випихаючи його з усіх професій, з фабрик і робітень у ряди безробітного пролєтаріяту.
Після чергової реакції та заборони “Хлібороба” Міхновський робить заходи для засновання інших видань, як ось “Запорожець” у Катеринославі й “Сніп” та “Слобожанщина” в Харкові, але через репресії ці видання не могли довго проіснувати.
(( Восени 1905 р. У.Н.П. розпочала видавати часопис “Самостійна Україна” у Львові. Однак вийшло тільки одно число, в якому поданий проєкт конституції, написаний М. Міхновським. До речі, проф. С.[таніслав] Дністрянський (правник, член НТШ і ВУАН, автор проєкту Конституції ЗУНР. – Ред.) ставився до цього проєкту поважно й у своїй праці “Загальна наука права” називає його “основним законом самостійної України”.
У цьому “основнім законі”, в протилежності до М.[ихайла] Драгоманова, не говориться про “вільну спілку” з Росією, а про “спілку українського народу”. Не ціла колишня російська держава, але тільки етнографічна територія України має злучитися в загальну “спілку українського народу”. В проєкті про владу сказано: “Уся власть належиться українському народові”. Націоналізація землі, згідно з проєктом, мала б бути переведена на підставі правила: від власників-українців земля викуповується, а від поміщиків-чужинців відбирається без викупу.
Ціла програма У.Н.П. була надрукована в 1906 р. з популярним викладом ідеольогії партії.
При виборах до I Державної Ду¬ми завдяки енергії й популярності Міхновського вдалося між селян¬ством на Полтавщині провести до думи національно-думаючих депутатів-селян, які зорганізували в ду¬мі сильну українську фракцію. Про¬ти цієї фракції ворожо виступали всі наші соціалісти за її “буржуазно-шовіністичний” напрямок, як вони твердили.
У.Н.Партія, хоч мала обмежену кількість членів і не дивлячись на дуже вороже ставлення до неї українофілів, соціал-демократів, спі¬лчан і просто малоросів, що не дало їй змоги широко розвинути свою діяльність, все ж має велику заслугу в історії розвитку української національної свідомости, бо вона рішуче піднесла гасло самостійности України й непохитно донесла його аж до останніх часів нашої Визвольної боротьби.
У 1917 р. У.Н.Партія припинила своє існування, перетворившися в партію самостійників-соціялістів, і в ній вже Міхновський не брав участь. Слово “соціялістів” вона прибрала (доточила. – Ред.) тому, що тут самостійники з’єдналися з партією українською “соціялістичною”, яка також визнавала принцип самостійної України (тобто до УНП приєдналась партія, яку творив Володимир Розторгуєв за участі Ю. Колларда. – Ред.).
Характеристичною рисою Міхновського було те, що він ніколи не пристосовувався до загальної опінії. Він завжди робив те, що сам уважав потрібним і доцільним. Наприклад, при судових процесах за [жидівські] погроми він без вагання брав в оборону тих, що ці погроми робили. Це приводило в жах і в лють проти нього всю соціалістичну і навіть кадетську частину російських адвокатів. У той же час він ішов обороняти також тих, хто громив поміщицькі маєтки або хто був суджений за страйки. Він казав, що “як той, що громив жидівські крамниці, так і той, що громив маєтки панів-глитаїв, мститься за утиск і експльоатацію, і вони є жертвами темноти й соціального гнету при сучаснім державнім устрою, тому за свої вчинки не відповідають”, [а тому він, Міхновський, вважає своїм обов’язком громадянина, сина того ж народу, боронити ці жертви від несправедливого засудження].
[Про послідовність і консеквентність М. Міхновського аж до дрібниць наведу ще один приклад. У липні 1906 р. було розігнано першу Державну думу й призначені були нові вибори до другої Державної думи. Від Харкова мали вибрати 80 виборців, щоб вони потім з-поміж себе вибрали одного посла до Державної думи. Перед двома місяцями я вийшов з в’язниці, де перебував біля 4-х місяців у справі залізничного страйку 1905 року й Вільної громади РУП в Люботині. Я був нервово перевтомлений і ніде активно не виступав. Але, на своє велике здивування, у виборному листку позапартійного бльоку на 2-му чи 3-му місці я побачив своє ім’я. Цей список зібрав 13 виборців. На нарадах усіх виборців виявилося, що ніхто з партійних пройти в посли не може, бо всі кандидати партій с.[оціал]-д.[емократичної], с.[оціал]-р.[еволюційної], “русскоє собраніе” (чорносотенці. – Ред.), к.[онституційні]-д.[емократи] не могли отримати більшости голосів. Тоді вирішили вжити персонального принципу, й всі зійшлися на одному кандидаті, а саме на адвокаті Миколі Миколаєвичу Познанському (політв’язень царського режиму, присяжний повірений. – Ред.). Всі одноголосно згодилися подати за нього голос. Він хоч і до українського руху не належав, але не був відвертим ворогом українства. Голосування мало бути проведене формально на другий день.
Наша група була чисто українська. Цей список був зложений при безпосередній участі Миколи Міхновського. Порадився я з ним. Він розумів, що єдиним кандидатом, бажаним і для нас, був саме Познанський і наша група безпартійних мусить за нього голосувати, але ж “ганьба”, що від Харкова, одного з найбільших міст України, пройде одноголосно не українець. Тоді Микола Іванович каже: “Нехай вся наша група голосує за Познанського, а Ви один дайте «чорну кульку», нехай він все ж пройде, але не одноголосно”. Так і я зробив. Всі були здивовані, звідкіля взялася чорна кулька, та рішили, що то якась помилка, але принципово справа була виграна].
Від 1907 р. аж до 1917 р. в Росії панувала темна реакція й ніяка громадська праця не була можливою. Багато змін наступило в переконаннях і в тактиці громадянських діячів, але Міхновський залишився вірним собі, залишився безкомпромісовим самостійником-соборником.
Під час війни вій був мобілізова¬ний і як старшина-правник був при¬ділений до Київського окружного військового суду в ранзі поручника (насправді підпоручника. – Ред.). З самого початку революції 1917 року він зачинав вести акцію україні¬зації між військом та робить захо¬ди для організації української зброй¬ної сили. Приймає живу участь у скликанні 1-го Військового [всеукраїнського] з’їзду, в якому бере участь у президії, вперто обороняючи свою позицію необхідности організації українських полків. Зараз же закладає в Києві Український військовий клюб імені Гетьмана Полуботка (на початку березня 1917 р. – Ред.) і поруч із цим Український [генеральний] військовий комітет, який мав дбати про утворення окремих українських військових частин.
І все це робить усупереч усій правлячій українській революційно-соціялістичній демократії, яка вбачала в організації військової сили “буржуазну вигадку” і небезпеку для “здобутків революції”. Вона хотіла обмежитися заведенням міліції, як це було сказано в її програмах. А тому також українську збройну силу, яка вже була зорганізована, вона розкладала-деморалізувала та роззброювала й розпускала.
Не дивлячись на те, Міхновський організує Богданівський полк. І коли наша соціялістична братія йшла до вояцьких мас із пропагандою анархії та непослуху, коли добродії проповідували “рівність” і бунт, М. Міхновський, навпаки, закликав усіх до суворої дисципліни й послуху в формі добровільного підпорядкування себе національно-державному обов’язкові служби своїй Українській Державі.
Міхновський розумів, що тепер якраз настав час, щоб організувати свою українську армію, проголосити Україну самостійною державою, заключити окремий мир і забезпечити Україні державну форму. Щоб провести це в життя, Міхновський хотів побороти передусім внутрі України анархію й розкладову працю ворогів української державности. Та ось приклад: у той час, коли він веде українське військо на руїнницьке гніздо – київський “совєт рабочіх і солдатских дєпутатоф”, – в той самий час Винниченко влаштовує прогульку по Дніпрі із заступниками цього гнізда руїнників, лідерами всеросійських соціялістичних партій і веде з ними пертракції (переговори. – Ред.) про захист всеросійського революційного фронту “для спасіння здобутків революції”.
(( Боротьба між Міхновським і соціялістичною братією розгорілася до найвищого ступня на Українському військовому з’їзді 18 травня (за н. ст. – Ред.) 1917 року. На з’їзді Міхновський, покликуючись на пункти [президента США Вудро] Вільсона, запропонував резолюцію з домаганням самостійности України. Та тут виступив Винниченко, підпертий зграєю демагогів, та став ганьбити націоналістів, повторюючи гасла російської соціалістичної демократії “мир без анексій і контрибуцій”, та виступив проти заведення постійного війська, як знаряддя панування буржуазних кляс, проголошуючи гасло “єдиного революційного загального російського фронту”. А тому що соціалістичні демагоги були в більшості, а за Міхновським стояла тільки незначна горстка однодумців-самостійників із декількома Полуботківцями, справа була програною, не дивлячись на те, що Міхновського обрано до Всеукраїнського [генерального] військового комітету, бо в цьому комітеті Міхновський також був у меншості. Тому найдорожчий час, коли то ще можна було багато зробити, пройшов для Міхновського в безплодній боротьбі в самому комітеті.
Боротьба ця прибирає настільки гострі форми, що вкінці Міхновського обвинувачено в підготовці військового перевороту з метою проголошення самостійности України та в порозумінні з Керенським як і з військовим міністром Тимчасового російського уряду, вислано його на Румунський фронт, де він перебував аж до кінця 1917 року, себто до першої навали большевиків на Україну. Через угодовецьку (угодовську. – Ред.) політику тодішнього українського політичного проводу супроти (у ставленні. – Ред.) Тимчасового російського уряду час для формування своєї збройної сили змарновано, й військо розбрелося по домах.
У 1918 р., по гетьманськім перевороті, його намічали на міністра внутрішніх справ. Та він там не міг бути на свойому місці, бо ж бачив, що це все не те, за що він завзято боровся. Знесилений морально й фізично, він відійшов від політики й громадянської праці взагалі.
Після повстання проти [Гетьмана України Павла] Скоропадського й по відході Директорії з Києва М. Міхновський рішив залишитися з своїм народом (з Києва у Кременчук виїхав до евакуації Директорії зі столиці. – Ред.). Невдовзі дуже захворів і виїхав на Кубань (там пізніше деякий час учителював в українській учительській семинарії в станиці Полтавській), де мусів ховатися перед большевиками. Та не витримав там довго й у [лютому] 1924 р. повернувся до Києва й тут закінчив він своє шляхетне, повне боротьби, життя самогубством, бо не хотів перенести знущання над собою большевицьких катів.
Міхновський був тим, що пізнав “красу й силу” України, пізнав національну гордість і сказав собі: Україна мусить бути могутньою, національною й незалежною державою, створеною на підставі потреб і силою самих українців. Це була широка натура з такою вогневою любов’ю до України, що в інших умовинах міг би запалити мільйони до боротьби за нашу Правду й Волю. Нема ніякого сумніву, що коли б Міхновський не стрінув такого спротиву нашого тодішнього соціалістичного проводу, то інша доля судилася б українському народові.
Та молоде українське покоління, вірне заповітам Міхновського, оцього предзвістника й ідеолога нашого модерного націоналізму, здійснить його ідею – “самостійну, вільну, нероздільну Україну від гір Карпатських аж по Кубань річку”.

Інж. Юрій КОЛЛАРД
Дж.: Коллард Ю. Микола Міхновський (з приводу 15-х роковин трагічної смерти) // Українське слово (Париж). – 1939. – Ч. 306. – 7 травня. – С. 2 – 3; Ч. 307. – 14 травня. – С. 2.
Ю. К. (Юрій Коллард). Микола Міхновський (Харківський період). 50-ліття народження українського націоналізму // Орлик: Місячник культури і суспільного життя (Берхтесгаден). – 1947. – Серпень. – Ч. 8. – С. 1 – 6.

#НезборимаНація
#ІсторичнийКлубХолоднийЯр
#РоманКоваль
#ВизвольніЗмагання

Передплачуйте газету “Незборима нація” – 33545.