17 березня 1900 р. у с. Кладьківці, тепер Чернігівської обл., народився Олекса БАТЮТА, повстанець, хорунжий артилерії Армії УНР, випускник Української господарської академії в Подєбрадах, інженер-агроном.
Пропонуємо Вашій увазі нарис “Перша смерть” про юного повстанця Олексія Батюту і його друзів-повстанців з книги Романа Коваля “Сто історій Визвольної війни” (у травні має вийте 2-ге видання цієї книги).
Перша смерть
Більшовики тікали з Ніжина в паніці: до міста наспіли чутки, що ось-ось підійдуть війська Центральної Ради. Молодь, переважно гімназійна, діти отих “буржуїв”, проти яких так палко виступала соціалістична Центральна Рада, образ на “український революційний парламент” не тримала. Ба більше, бажала повернення цієї хоч і соціалістичної, та все ж української влади.
Трохи озброївшись, гімназисти здійснили наскок на запільну частину більшовиків, яка й так мала “відступальні настрої”. Кілька сальв пришвидшили їхню втечу.
Новоявлені повстанці опанували залізничний вокзал і склади зі зброєю.
Знайшовся й авторитетний ватажок – Матвій Твердовський. Він згуртував сміливіших юнаків, спорудив імпровізований потяг із двох вагонів, на кожному з яких поставив по кулемету. Довідавшись, що до Ніжина з боку Володькової Дівиці наближається більшовицька частина, отаман вирішив зустріти її ще на підході.
Верст за п’ять від Володькової Дівиці поїзд з озброєними дітьми зупинився. Отаман вислав розвідників. Дійшовши до села, вони вилізли на дзвіницю і подали умовні знаки. Тоді 60 повстанців вискочили з вагонів і розсипались у лаву. Йшли через садки і городи. Грузнули в болоті по коліна.
У цей час у село в’їжджали фуражири кінного полку, що пробивався з фронту на свою “родіну”.
Отаман організував засідку: діти поховалися за плотами, хатами, клунями – над вулицею, на яку вже вийшов відділ фуражирів.
Як тільки вершники порівнялись із лівим крилом лави, застрочили кулемети, загавкали рушниці. Після першої сальви декілька солдатів полетіло шкереберть, попадали поранені та вбиті коні.
Фуражири кинулися навтьоки. Один із них виткнувся з-за клуні прямо на рушницю учня Олекси Батюти. Від несподіванки той злякався, та ще більше перепудився втікач. Він кинув додолу карабін і благав дитину не вбивати його.
Олекса, сам нажаханий, дрижачим голосом “велів” сісти під кошару. Не встиг полонений заспокоїтись, як підскочив товариш Батюти і закричав на обох:
– Що?! Милувать?! Кого?!
Клацнув замком і звів рушницю. Фуражир, стоячи навколішках, простягнув руку, ніби міг закритись від смерті. Він тільки і встиг викрикнути:
– Таваріщ, нє убі…
Рушниця договорити не дала.
– А-а-а, – застогнав нещасний.
На Олексу бризнуло щось мокре й тепле.
Фуражир із розбитим черепом конвульсивно гріб землю руками.
Батюта одвернувся… Очі його вже не бачили кривавого місива,
а вуха… Три глухі удари – “наче щось залізне ковзало по кістці” – ошелешили його. Він зрозумів, що товариш тричі – для надійності – проштрикнув тіло багнетом.
Олекса не витримав і зірвався з місця – щоб не чути і не бачити. Він біг за іншими, які стрибали через тини і “стріляли на вітер, не знаючи і на що, і про що, бо ворога не було вже й духу”.
Нарешті безглузда погоня припинилася. На широкому шляху збуджені повстанці зійшлися до гурту. Вони важко дихали.
Разом вернулися на місце бою. Знайшли двох мертвих, одного пораненого та п’ятьох забитих коней.
Новоспечені козаки хвалилися один перед другим – хтось показував кавалерійську шаблю, хтось – офіцерського нагана. Інший оповідав, як приборкав двох більшовиків.
Невдовзі юні повстанці вже верталися потягом до Ніжина.
Олекса, забившись у темний кут вагона, продовжував переживати свою трагедію: він жалів того фуражира, що лишився біля клуні. Уявляв його матір, яка чекала на сина. “Пощо та війна?! – думав Олекса. – Нехай вона буде проклята!”
Так думав він тоді, але в наступні роки ніжинський козак побачив стільки крові й зазнав стільки лиха, що про той перший кривавий дос-від згадував цілком спокійно.
Роман КОВАЛЬ
Читайте, передплачуйте книги про Визвольну боротьбу: http://otamania.in.ua
Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.