Слава лицарям Першого зимового походу!
Цього не сказав президент Зеленський, вітаючи 6 грудня вояків із Днем ЗСУ.
6 грудня виповнилось 105 років події, яка довела, що продовжувати боротьбу українцям треба навіть тоді, коли здавалось ми вже програли. “Вихід до слави!” можливий навіть у найтяжчій ситуації.
У цей день 1919 р. розпочався Перший зимовий похід під проводом Михайла Омеляновича-Павленка, “дідуся”, якого так любила козачня.
Наприкінці листопада 1919 р. рештки Армії УНР докотилися до “Трикутника смерті” (Любар – Чортория – Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями – більшовицькою, денікінською та польською.
Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала. Головний отаман звільнив вояків від присяги. І віддав наказ нищити зброю. Та виїхав у Польщу, залишивши напризволяще свою армію. І раптом – “хто хоче, може залишитись в армії”. це був “блиск віри” – і за якусь мить любарська трагедія стала “виходом до слави”. “Знову батьківщина нас потребує, знову ми – вояки, знову ми – люди, – такий витворився загальний настрій. Знову серце повне надій, а з ними – віри в нашу правду”, віри в її перемогу, – згадував чорношличник Валентин Сім’янців.
6 грудня 1919 р., повернувшись із наради, яка ухвалила рішення продовжувати боротьбу, Петро Дяченко наказав збірку кінного полку Чорних запорожців.
Чорношличники вишикувались на великому майдані у Новій Чорториї.
“Непорушно стояли кінні сотні, наїжачивши списи. Темніли пластуни в струнких рядах, а за ними – тяжкі кулемети, гармати і табір, – згадував Петро Дяченко. – Повільною ходою об’їхав я сотні. Все молоді, безвусі обличчя, все ясні, мов дитячі, очі. Але яку втому видно в них… Здавалося, що у кожного на лиці записана вся трагедія його батьківщини. Але не видно було в них апатії. Все це молоді ветерани, що вже третій рік б’ються”.
Об’їхавши сотні, командир став перед фронтом полку. Мертву тишу порушував лише брязкіт вудил коней.
– Козаки, хвилево переміг нас ворог, – мовив сотник Дяченко. – Для нас лишилася одна дорога – йти в запілля ворога. Хто не бажає йти на партизанщину, хай залишиться тут, хай вийде вперед!
Лави стояли, мов із каменю. Жоден козак не поворухнувся. Несподівано “громоподібне “Слава!” затрясло повітрям! Втомлені й почорнілі обличчя козаків засвітились радістю, в очах запалав вогонь завзяття. Козаки, мов відродились”.
Почали збиратися в дорогу. Полк на той час нараховував 212 шабель, 11 важких кулеметів “Максим”, 9 легких кулеметів “Люїс”, одну гармату. Разом 417 козаків і старшин.
6 грудня 1919 р. з району Любар – Чортория – Миропіль рештки української армії вирушили в запілля денікінців. Йшли по страшенному болоту назустріч сильному вітру зі снігом… Військо нескорених вів Михайло Омелянович-Павленко. Саме він покликав у похід тих, хто не змирився, – назустріч козацько-селянським загонам, які розпалювали багаття повстань у запіллі Добровольчої армії.
Дж.: Коваль Р. За волю і честь. – Київ: Діокор, 2005.
На світлині – вояки Армії УНР. У центрі позаду – Михайло Омелянович-Павленко (з рукою на перев’язі).
#НезборимаНація
#ІсторичнийКлубХолоднийЯр
Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.